Ні у кого, мабуть, немає сумніву, що знання відіграють важливу роль у житті суспільства. Вони набувають також особливого значення і в духовній праці.

Зрозуміло, що переваги зростання церков та добре організованого служіння будуть мати ті, хто систематично та послідовно проводить духовну роботу, а для цього потрібні знання. Питання, які здаються нам новими, по суті не завжди такими є, адже наші брати та сестри протягом багатої досвідом церковної історії вирішували подібні питання, "що було, воно й буде, і що робилося, буде робитись воно, і немає нічого нового під сонцем!" (Екл. 1:9). Ця відома біблійна істина підносить значення знання до особливих висот: той, хто знає як вирішувалися проблеми у минулому, хто збагачений досвідом попередніх поколінь, той не буде відчувати себе безпорадним в будь-якій ситуації і сьогодні.

Безумовно, знання посідає дуже важливе місце в житті людини. Але саме по собі воно не може вирішити усі духовні і матеріальні проблеми. Слід сказати, що те, що більшість людей називають знаннями, є не що інше як інформованість, яка може набувати якості знання тільки при духовній цілісності людини, тоді, коли вона володіє особистим знанням Бога, має з Ним глибокі стосунки, які формують її світогляд, систематизують розрізнені та суперечливі враження від Всесвіту та його історії. Для того, щоб побачити, що цей світ є творивом Небесного Отця, треба, щоб Сам Отець відкрив цю істину через Своє Слово, і тільки тоді те, що здавалося незрозумілим та неприйнятним, стане на свої місця у неймовірній картині Божого творіння.

Це істинне знання, знання Бога, не залишиться просто інформаційним баластом, воно буде спонукувати нас до дії, до служіння, до послуху Господу, до справ любові. Але істинне знання проходить через віру.

Історія дає нам досить прикладів захоплення винятковими можливостями знання та розчарування, які ці захоплення принесли людству. Епоха Просвіти проголосила царство розуму та енциклопедичних знань. Знання було покликане зіграти особливу роль у формуванні нової людини, усі гріхи та страждання буди визнанні результатом невігластва, недоліком, пов'язаним з обмеженістю знань, недоступністю повноцінної освіти для всіх верств населення. Знання мали стати фундаментом нового світу, інструментом створення нової людини - освіченої, врівноваженої та добропорядної. Хіба логіка не підказує з давніх давен, що добропорядність та самоконтроль є запоруками успіху та добробуту?

Але що сталося насправді?

В результаті була створена не нова людина, а неоязичництво, коли людина та її пізнання стали єдиною мірою добра та зла. Дуже швидко ця людина довела, на що вона здатна в повноті знань без Божественного джерела та керівництва. В тому, що знання завжди було бажаним для людей, не може бути ніякого сумніву, дерево пізнання добра і зла було "принадне для очей, і пожадане... щоб набути знання" (Бут. 3:6). В той же час це місце Біблії говорить нам, що знання - це не винахід диявола, тому що Сам Бог насадив рай у Едемі з деревом пізнання добра і зла. "І зростив Господь Бог із землі кожне дерево, принадне на вигляд і на їжу смачне, і дерево життя посеред раю, і дерево Пізнання добра і зла" (Бут. 2:9). Це був Його план від початку - дати людині знання у Свій час та по Своїй волі. Проблема полягає в тому, що людина намагається задовольнити свої бажання без Бога, воліє незалежності, хоче бути як "боги". Люди не бажають брати щось із руки Божої як дитина, як син або дочка отримують щось із рук батька, але прагнуть брати самим, щоб похвалитися власними досягненнями, щоб довести свою могутність, свої виняткові здібності.

Але все виявляється марним, що було взяте самовільно.

Відірване від Божественного джерела, все: мораль, закон, знання, виривається з-під контролю, повертається проти людини і в кінцевому рахунку призводить до катастрофи.

Що ж нам робити? Як нам вирішити цю проблему? Це питання знову і знову стукає у наші двері. Воно важливе не лише для молодої людини, яка лише починає жити, але й для зрілої, якій може здаватися, що вона вже все знає. Може виявитися, що і перший, і другий не знають Бога - фундамент, початок, наріжний камінь знання як такого. Без такого практичного знання все інше не має значення і більше людині хвалитися немає чим, "Бо хто буде хвалитися, хай хвалиться тільки оцим: що він розуміє та знає Мене, що Я - то Господь, Який на землі чинить милість, правосуддя та правду, бо в цьому Моє уподобання, каже Господь!" (Єр. 9:23).

В той же час знати Бога - це не означає просто знати про Його існування або знати зміст Біблії чи виконувати релігійні обряди. Глибоко помиляються ті люди, що думають про Бога як про якусь філософську ідею або як про існуючу але відсутню особу, про яку можна говорити в третій особі. Коли ми говоримо, що знаємо людину, то маємо на увазі, що достатньо знаємо її думки, її погляди на життя. Той, хто знає Бога, знає, що Бог чинить милість та правду і тому сам має діяти так як Він. Те, що ми часто спостерігаємо у світі, не є істинним знанням і не може бути ним, тому що його плід - гіркота і розчарування.

Втім, навіть ті, хто претендує на духовність та вивчають Біблію, без уподібнення Богу в служінні людям, можуть також принести гіркі плоди. Ми пам'ятаємо, що сказав Христос про тих, хто творить великі чуда, які служать їх людським цілям, або що казав апостол Павло про тих, хто має пізнання та не має любові: "Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, та любові не маю, то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий! І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любові не маю, то я ніщо!" (1 Кор. 13:1-2). Це люди, з якими Бог ніколи не мав ніяких відносин, незважаючи на видимість духовності та знань. Таким чином це фальшиве знання може проникати і в церкву. В 1 Тим. 6:20-21 апостол Павло попереджує Тимофія проти "марного базікання та суперечок знання, неправдиво названого (у грецькому оригіналі псевдознання). Дехто віддався йому, та й відхилився від віри". Павло попереджує проте теософічних та релігійних тенденцій, які набули розвитку пізніше, у другому столітті та стали тим, що ми називаємо гностицизмом. Вчителі цієї віри та поведінки говорили віруючим, що віра це є тільки перший, поверхневий крок на дорозі до "істинного" знання і побуджували їх робити наступні кроки по цій дорозі - дорозі в нікуди і все далі від практичного християнського життя.

Те, що ця наука може бути привабливою, зовсім не дивно, тому що часто вона має вигляд благочестя, особливої святості. В той же час вона відділяє віруючих від помісної церкви, вказуючи на її недоліки та недостатню "святість", заохочує людей шукати індивідуалістичної праведності, вважаючи творіння чимось зовнішнім та грішним. Такі вчителі дивилися на матеріальний світ як на зовсім безвартісний і вважали тіло в'язницею неосвіченої душі. Тому просвіта, на їх думку, це найвичерпніша відповідь на духовну потребу людини. Відкидаючи те, що гріх є джерелом проблеми, вони пропонували "знання", яке зводилося до заклинань, небесних паролів, що мали б відкрити вхід у вищі небесні сфери, закликали до містицизму та самозречення. В результаті їх послідовники впадали у дві крайності - аскетизм, відмову від елементарних людських потреб або повний розгул пристрастей (те, що в Об. 2:24 назване "глибини сатани", знеможення плоті гріховними пристрастями). Павло також застерігає Тимофія від тих, хто під виглядом особливої святості або мудрості "забороняє одружуватися, наказує утримуватися від їжі, яку Бог створив на поживу з подякою віруючим та тим, хто правду пізнав""(1 Тим. 4:3). Самоправедність, зосередження на безплідних суперечках щодо "безкраїх родоводів" та ознак останнього часу призводять до порушення любові "від чистого серця і доброго сумління, і нелукавої віри" (1 Тим. 1:5), розділяють церкви, зневажаючи об'єднуючу працю Духа Святого та жертву Ісуса Христа. У порівнянні з цим Біблія говорить про знання Бога через віру в Сина Божого у послуху та практичному служінні. Це є істинне знаня повноти стосунків людини з Богом у вірі, яка дає спасіння та життя вічне, породжує нелицеміру любов, незмінну надію та перемагаючу радість - "життя ж вічне це те, щоб пізнали Тебе, єдиного Бога правдивого, та Ісуса Христа, що послав Ти Його" (Ін. 17:3). Незважаючи на таємницю, притаманну цим стосункам з Богом, вони мають, принаймні, три виміри, які дають можливість оцінити їх істинність.

Це, звичайно, інтелектуальний або розумовий вимір знання біблійної істини про Бога. Воно необхідне кожній людині перше інших дій та вимірів у її житті. Тому такими важливими є наші свідчення про власні стосунки з Богом, слово, яке закликало б:"знайте, що Господь є Бог, що це Він створив нас і ми Його народ" (Пс. 99:3). Це також вимір особистої волі - довіритися Богу, виявити Йому послух та поклоніння відповідно до пізнання, дарованого Ним. Це також і моральний вимір - практичне застосування послуху Богу у відносинах до людей, чинити по волі та справедливості, "розбирати справу нужденного та бідного... чи це не означає знати Мене? Говорить Господь" (Єр. 22:16). Апостол Яків особливим чином підкреслював нероздільність віри та її дії - присутність Духа Святого обов"язково відіб'ється у всіх трьох вимірах. Чи може присутність у нашому житті Бога, Якого ми знаємо особисто, залишитися непомітною? Життя людини у згоді з біблійними принципами приводить до зростання у вірі, формує її становлення довершеності і віра таким чином набуває впевненості через знання, яке прославляє Бога.

Це знання Бога спрямоване до Ісуса Христа, Посередника між Богом та грішною людиною - це через Нього ми знаємо Бога як нашого Небесного Отця. Нам не потрібні особливі формули чи завчені молитви, щоб досягти Божого престолу і бути впевненими, що Він чує нас. Господь Ісус Христос Сам не тільки відкрив нам дорогу до Небесного Отця, але і полегшив нам спілкування з Ним, Який перебуває у неприступному світлі. Той, хто знає Ісуса Христа як свого особистого Спасителя - знає Бога і має можливість пізнавати Його все більше і детальніше. Жива віра не тільки приносить плід, але також шукає кращого і глибшого розуміння. Зважаючи на сказане, не хотілося, щоб хтось уявив собі, що знання віри набувається самотужки особливо обдарованими людьми, тому що знання віри - це плід відродження, Божої ініціативи просвіти Духом Святим: "І дам Я їм серце пізнати Мене, що Я Господь" (Єр. 24:7). Це Він Сам "і розум нам дав, щоб пізнати Правдивого, і щоб бути в правдивому Сині Його" (1 Ін. 5:20) і Він Сам по Своїй волі "звелів був світлу засяяти з темряви, у серцях наши засяяв, шоб просвітити нам знання слави Божої в Особі Христовій" (2 Кор. 4:6). Тому ми маємо молитися, щоб Бог Сам дав "Духа премудрості та відкриття для пізнання Його" (Еф. 1:17).

Ця Божа ініціатива та ласка говорять нам не тільки про те, що від Нього залежить чи ми будемо мати істинне знання, але також дає нам непохитну впевненість, що знання, набуте від Нього, є стабільним, певним, воно не коливається і не розсипається від подихів моди чи захоплення. Воно тягнеться до Христа, має у Ньому надійний, непохитний фундамент. Воно також не є привілеєм вибраних або особливо освічених, але дається усім, хто шукає відкриття ласки Божої для спасіння Його дітей. Ми знаємо Бога насамперед тому, що Він пізнав нас як Своїх, ми відповіли на Його любов, тому що Він першим полюбив нас, "стоїть міцна Божа основа та має печатку оцю: Господь знає тих, хто Його, та нехай від неправди відступиться всякий, хто Господнє ім"я називає!" (2 Тим. 2:19).

Як підсумок нам залишається лише скласти все сказане. Передусім слід пам'ятати, що істинне знання, знання Бога і взаємна любов до Нього нероздільні. В тому, хто знає Бога, досягає повноти і Божа любов. Ця любов та життя відповідно Господніх заповідей, життя, яке приносить добрий плід, також нероздільні, "хто говорить: Пізнав я Його, а не виконує заповідей Його, той неправдомовець і немає в ньому правди" (1 Ін. 2:4). Знання Бога, знання Його Слова має знайти відображення у нашому служінні людям, перш за все нашим братам і сестрам, також і тим, хто ще не знає Бога.

Важливо вивчати Слово Боже, бути уважним до себе та до науки, копати глибоко та старанно, але в цій праці не забувати, що оцінкою нашого духовного стану буде не обсяг отриманої інформації, не особливі таємниці та відкриття, а християнський характер послуху та смирення, готовий у Ім'я Христа завжди прийти на допомогу своєму ближньому, що є остаточною перевіркою істинності нашого знання.

Анатолій ПРОКОПЧУК - пастор-учитель, магістр богослов'я, ректор Київської Богословської семінарії. Ця стаття була взята з журналу "Євангельська нива" 1997 р., №1. Надруковано з дозволу автора.